СТАТТІ

ВСІ СТАТТІ

РЕКЛАМА

Надежные бронедвери от производителя на http://www.bastion.ua. | Газонокосилки электрические для небольших участков

НОВИНИ


Ференц (Франц) Варконі-Лебер













Допоки одного дня...

Цей уривок з книги угорського лікаря Ференца Варконі (Лебера) - оповідь про повстання в'язнів Кенгіру, яке тривало з 15 травня до 27 червня 1954р. Повстання відіграло величезну роль у руйнуванні імперії ГУЛаг, у вітленні гасла "Дотримуйтеся вашої власної конституції!", яким почався визвольний рух.
Книга Варконі - ще одне свідчення, що згортання "Архипелагу ГУЛаг" було не доброю волею тодішніх очільників СРСР, а вимушеним кроком, який зумовили масові табірні повстання 1953-54 років.
Мільйони людей знають про повстання в Кенгирі з роману О.Солженіцина "Архипелг ГУЛаг". Але мало кому в Україні відомо, що є й інші твори про цей великий і героїчний здвиг.
Ференц Варконі провів у сталінських таборах десять років (1945-1955) і брав безпосередню участь у кенгирських подіях. Його книга - не лише про повстання. Це книга про почуття людини, яка опинилася в тих страшних умовах. Це книга про те, як можнау нелюдських умовах лишитися людиною й повстати проти нелюдськості. Це книга про співчуття і співпереживання, про кохання і розлуку, про смерть і життя, яке постає над смертю, і про людей, які заради життя "смертю смерть подолали".
У тому апокаліптичному світі, на руїнах людських доль, проти смерті й забуття постало кохання Ференца і Ольги, які були разом лише 40 днів, коли тривало повстання.
Це - мої батьки.
Мій громадянський і дочірній обов'язок, поклик мого безмежно люблячого серця - зробити все, аби ви - знали....
Олена Бондаренко.


*************

Допоки одного дня...



На початку березня все змінилося: принишкли чергові сержанти в коридорах, припинили хамовито гепати дверима камер. Волання приречених на смерть та битих смертним боєм більше не порушували тишу кенгирського політізолятора.
8 березня 1953 року всіх повели до бані. В передбаннику на нас чекав волохатий молодик, який сходу виголосив:
-Вусань здох!
Ми переглядалися. Ні, на таку дурнувату провокацію нас не зловиш. Але хлопчина не вгавав:
- Здох... Здох... Всрався... шостого березня копита відкинув...
У камері його повідомлення схвильовано обговорювалося. Лунали аргументи за і проти. Чи правда? - будь-що хотілося нам дізнатися.

Наступного дня Андрій Гуков попросився на допит. Сержант відмахнувся: які допити, коли у Кремлі все шкереберть... По обіді Андрій розпанахав собі вени шматком скла. Його враз доправили на ношах до лікарняного відділення (чекісти бояться спроб самогубства). А наступного дня він уже знову був серед нас, із вирізаними з "Правди" кількома рядками повідомлення, що великого вождя і вчителя немає на світі.
До кінця квітня ми лишалися в тюрмі. Але то вже була інша тюрма. Обвинувачення щодо нас відпали. Нас перевели з політізолятора до БУРу. Наглядачі "доброзичливо і дружньо" обнадіювали, радячи трохи почекати - зовсім трішки - поки нас переведуть знову до табору, де все буде набагато краще, ніж дотепер. У країні назрівають великі зміни. З порушенням радянської законності покінчено, настають нові часи, табори будуть ліквідовані.
У перші місяці по смерті Сталіна відчувався страх, але цього разу боялися чекісти: майбутнє вселяло їм побоювання і тривогу. Треба було довести, що органи ще знадобляться,і витримати будь-що випробування першого посталінського періоду. За всіх обставин. Як вони його перекриють? За яку ціну?.
- Чи замислювалися ви вже про те, що можна зробити, аби не дивитися більше на цю стіну? - спитав мене Кузнецов. Він утретє прийшов до амбулаторії, де я на цей час практично обіймав посаду другого лікаря. Без оформлення, ясна річ - після шестимісячного перебування у слідчому ізоляторі (за звинуваченням у підбурюванні вбити стукача - О.Б.) права працювати лікарем я був позбавлений; але мені дали інвалідність, а вільнонайманий лікар, доктор Хайкін, ставився до мене добре і завжди знаходив підстави залучити мене до роботи. .
Кузнецов дивився у вікно, а я тим часом великими літерами вписував до його історії хвороби: "виразка шлунку". Мені не треба було відволікатись, аби побачити, що бовваніло йому перед очима: за кілька метрів від маленького лікарняного барака була кам'яна стіна, що відокремлювала наш третій лагпункт від другого. З другого вікна теж було видно стіну - заввишки 8 метрів, завтовшки 60 сантиметрів - яка оперізувала увесь комплекс. Та й позаду амбулаторії була стіна - довкруж ізолятора, з якого мене нещодавно випустили. Бараки, де мешкали ми, теж були кам'яні. .
- Гадаєте, побачите менше каміння, якщо позносити стіни? Увесь Кенгір - суцільний камінь.
- Однак не фортеця! Та й у фортеці слід перебувати лише на двох посадах - командувача обороною або облогою.

Я поглянув на нього і вловив іронічний блиск в усмішці його вузьких сірих очей. Цей блиск підкреслював враження сили, що випромінювали його приземкувата постать і лиса голова.
- Ізсередини теж можна вести облогу! - прохопився я.

Загалом довіра в'язнів одне до одного виникала не вельми швидко. Тож коли Кузнецов з'явився у нас кілька тижнів тому, ми якось сприйняли його відверту манеру триматися за провокацію. Ми не враз зрозуміли, що це прояв його сутності. Його до глибини душі принизили, образили, і він не міг стримати своєї ненависті. Кузнецов ураз підкорив наші серця.
- Я теж "підкорювач Берліна", - сміявся він у відповідь на прояви нашої симпатії.

Він і справді штурмував Берлін. Увійшов до міста на чолі танкового полку і п'ять років прослужив у складі радянської окупаційної армії. 1950 року його заарештували і засудили до 25 років притмусових робіт, обвинувативши в тому, що він "хотів повести полк на захід". Наприкінці 1953 року, по трьох роках поневірянь у вітчизняних місцях ув'язнення, він прибув до нашого табору спеціального режиму. Після цієї розмови наша дружба з Кузнецовим остаточно зміцніла. Я відбув уже п'ять років таборів, коли його заарештували, і належав до ув'язнених "будівничих соціалізму" в Казахстані, коли він іще служив у складі радянських окупаційних військ у Німеччині. .

Підпільні групи були в нас у Кенгирі й до появи Кузнецова. Наш табір вважався штрафним, і, починаючи з 1952 року, сюди переводили з Екібастуза лише особливо норовистих в'язнів. А до спеціальних завдань нашого начальства входила, поза сумнівом, і турбота про встановлення та ізолювання "найнебезпечніших" із-поміж нас. Спочатку оперуповноважені користувалися для цього послугами стукачів. Але західні українці, які становили близько шістдесяти відсотків ув'язнених, створили самооборону і перебили заледве не сотню стукачів. Коли в лютому 1953 року вийшов закон про вищу міру за вбивство в таборі, над цілою низкою самооборонців відбулися процеси. Тоді потрапив до ізолятора і я. Мені інкримнували, що я віддав "наказ про ліквідацію" висунутого з середовища в'язнів коменданта Ф. Його вбили без моєї участі, але довести це було важко, тим паче, що люди чули, як я обурювався його справами, від яких потерпів не один мій товариш. Моя справа ще розглядалася, коли помер Сталін, і його смерть врятувала мені життя. Разом з іншими підслідними мене випустили через кілька тижнів після 5 березня.

Надто неприховано радіти смерті "Хазяїна" ніхто, проте, в Росії не смів. Уже в червні 1953 року до табору привезли понад сотню щойно засуджених зеків; усі дістали по двадцять п'ять років за те, що в день смерті Сталіна напилися з радощів.

Закон про "вишку" за вбивство в таборі вийшов, коли стукачі в Кенгирі були майже зовсім знищені. Операм доводилося тепер "викривати" найактивніших в'язнів з допомогою провокацій. Найбільша з них мала місце навесні 1953 року: один зі стрільців охорони дав чергу з автомата в шеренгу зеків, які поверталися з роботи, безпосередньо біля воріт табору - лише "тому, що вони нахабніли". Шістьох було вбито і багатьох поранено. Наступного дня на знак протесту ми не вийшли на роботу. Але вже через три дні страйк припинився; нам пообіцяли "покарати винних".

Ніхто з охоронців, звичайно, не був покараний, але в'язнів, які насмілилися виступити на зборах, скликаних табірним начальством, усіх до одного вивезли. Як згодом виявилося, їх доправили до Владіміра та Александровська, до старовинних, іще царських, тюрем, і до ізолятора в Криму, який чомусь називався "американським".

Замість "призвідців" нашої нетривалої спроби страйкувати, до Кенгиру вже у листопаді 1953 року прислали штрафних "призвідців" великого страйку у Воркуті, й ці люди багато допомогли нам своїм досвідом. Враз по їхньому прибутті ми почали готувати велику акцію.

"Наш табір схожий на фортецю, але ті, хто сидить у ньому, носять особливі строї, - писав Кузнецов до своєї дружини в листі, котрого він сподівався відправити, обминувши цензуру. - А для того, щоб нас можна було відрізнити одне від одного, нам поставили номери на спині, на грудях, на рукавах і штанинах. При зустрічі з наглядачем ми повинні його вітати, але він відповідати нам не зобов'язаний, та й не відповідає. В таборі повно наглядачів, і в них немає іншої справи, ніж саджати нас до БУРу, камери в якому схожі на вузенькі залізні клітки..."

Лист, на жаль, потрапив-таки до лап опера, і Кузнецов одразу дістав можливість особисто ознайомитися з однією з камер, ним описаних. У обвинуваченні говорилося: "Розголошення державної таємниці". Втім до суду цього разу не дійшло. Була середина квітня 1954 року. Нещодавно з Кенгіру вирушив черговий етап, і до табору привезли нових в'язнів. Для них звільнили перший барак, і наступного ранку вони проходили медогляд. Оглядаючи першого з шестиста новачків, я ледве повірив своїм очам: на грудях у нього була витатуйована фіолетова змія, на руках і спині - специфічні вислови. Жодних сумнівів: це був кримінальник.
- Ну, як тут на вашому курорті - до сральні теж водять із солдатом?.
І другий, і третій, і четвертий теж були блатні. З 1948 року, відколи для політичних завели спеціальні режимні табори, я їх більше не бачив. Наш табір не призначався для них, і поява шестиста кримінальників мала свою причину, тим паче, що ніхто з них не сів за дрібничку. Значну частину відразу доправили до штрафного барака. Та й слідчий ізолятор уже наступного дня був переповнений. Решта потрапили до нас, і трохи більше ніж за тиждень ми знали, для чого новачків привезли до Кенгіра.
Їхній пахан, Гліб, сказав одного вечора Анатолію Задорожному:br> - Опер викликав до себе наших. Йому треба спровокувати зіткнення з "політичними". Не жмотничав, наобіцяв різного-всякого. Скажу лише, щоб ви знали: ми на нього працювати не будемо.
Коли Анатолій, керівник російської підпільної групи в нашому бараку, розповідав мені про це, його голос тремтів. Мені його хвилювання було цілком зрозумілим. Як і я, Анатолій, теж сидячи з кінця війни у різних таборах, пам'ятав ті часи, коли кримінальники були для нас заледве не страшніші за конвойних, пам'ятав бійки з ними й як вони нас тероризували. Нічого дивного, що табірне начальство вважало за надійну справу нацькувати на нас блатних. Виявити в цих сутичках і знешкодити керівників підпільних груп видавалося їм дитячою забавкою.
Але табірні верхи добряче прорахувалися. Переконатись, яким небезпечним був цей прорахунок, їм довелося вельми швидко. "Блатарі" 1954 року були вже не ті, що 1947-48-го. Вони теж політизувалися. Роки таборів внесли політичний елемент до середовища тих, кого радянське життя замолоду штовхнуло на злочинний шлях. Із особистого непідкорення режимові виросло принципове його неприйняття. Їхній пахан, Гліб, міг і сам служити в цьому сенсі добрим прикладом, навіть якби не додав на Воркуті до своєї кримінальної статті ще й статю 58/8 (політичний терор). Хтозна, чи не було вже політичним за своїм характером убивство в одному з гарнізонів східної зони Німеччини, вчинене ним - молодим офіцером армії Жукова, випускником інституту іноземних мов? У Кенгірі, в усякому разі, незважаючи на смугасту тільняшку, підвернуті халяви й барвистий мат, Гліб поводився саме як політичний в'язень. Від першого дня між його хлопцями й нами не відчувалося жодної неприязні.
- Ми вас підтримаємо, - заявив Гліб керівникам табірного підпілля.
Дії шестиста новоприбульців були вмонтовані до плану повстання. Саме його люди повинні були розпочати.

15 травня. Неділя. Гарна погода. Без жодного переходу літо змінило зиму. В Кенгирі не буває ні весни, ні осені. Просто вітер більше не льодяний. За пару тижнів він стане спекотним, але віятиме тут він завжди.

По обіді на другому лагпункті призначено концерт: звістка про це вмить облетіла табір. Глібові блатні вирішили піти. Вони вийняли з бані велику чавунну трубу. Зо два-три десятки чоловіків рушили з нею до стіни, туди, де раніше були ворота. Їх потім замурували, але стіна в цьому місці тонша. Небавом почулися ритмічні удари.

Згодом я не раз питав себе, чому наглядачі та охорона запанікували й кинулися врозтіч - коли блатні посунули в пробитий отвір на територію другого лагпункту, їх як мітлою змело. Концерт, ясна річ, не відбувся.

Тим часом банна труба запрацювала біля задньої стіни нашого лагпункту! Глібові хлопці разом із нашими проламали ворота у двір ізолятора. Близько шестиста арештованих - чотириста в ізоляторі й понад двісті в БУРі - виходять на волю. Серед перших звільнених - Кузнецов. Зрозуміло, що він командуватиме політичними.

Українці гуртом кидаються на стіни. Ворота на госпдвір проламані. Всі біжать тепер до стіни, до восьмиметрової фортечної стіни, яка оперізує жіночий табір. Менше ніж за годину люди долають її, й три з половиною тисячі жінок уперше за багато років - на одній з нами території.

Настала ніч. І знову - день. Офіцери залишили табір. Наглядачі - під нашим арештом. Наші люди охороняють їх так само, як продуктові та речові склади. Ми втішаємося своєю перемогою. Але зруйнувати зовнішні ворота і вийти геть із табору нам не спадає на думку, хоча впродовж перших півтора днів це було, напевне, можливо. Табірне начальство і МВС розгублені, до табору ще не встигли стягнути військо. Перед табором, вочевидь, нічого не відбувається, але це тільки затишшя перед бурею.

Була третя година ночі з понеділка на вівторок. Ніхто не спав. І всі почули похідний крок, що виник зненацька перед усіма трьома ворітьми табору: війська МВС. Вони ревли, кидаючись на нас, женучи нас штиками і прикладами. Скоро з глинобитних будівель жіночого табору пролунали перші постріли: їм треба було насамперед вигнати звідти чоловіків. До ранку вони витіснили нас із господарчого двору; на стінах між двором і другим лагпунктом розташувалися автоматники.

Управління заходилося протягом тієї ж таки ночі прибрати з табору поранених. Прибрані були й тіла шістдесяти чи сімдесяти в'язнів, убитих під час штурму. Поранених повезли за двадцять три кілометри до Джезказгану, центру мідних рудників, але до тамтешньої зони їх впустили тільки за кілька місяців, а до того тримали в тюремній лікарні, щоб вони не могли нічого розповісти.

Така боязкість кенгірського начальства зрозуміла. Вступ військової частини на територію виправно-трудового табору можливий лише з дозволу центрального керівництва ГУЛагу. Такий дозвіл не був затребуваний. Розправа була свавільним актом місцевої влади і могла обйтися їй недешево. Ми знали про це, і наступного дня почали страйк під гаслом: "Покарати винних у незаконному скеруванні військ до табору". Ми вимагали видати тіла, і щоб їхній розтин зробили вільнонаймані та ув'язнені лікарі - на знак доказу, що люди були вбиті військовими, а не під час якихось зіткнень між в'язнями, як це, поза сумнівом, стверджуватиметься потому.

Чекісти, з'явившись у таборі, аби вмовити нас вийти на роботу, обіцяли все, що завгодно. Вони обіцяли, що в'язнів у жодному разі не будуть вивозити з табору. Вони урочисто запевняли, що привезуть до табору прокурора, який вислухає наші скарги.

На підставі їхніх обіцянок керівники підпільних груп дали вказівку про вихід на роботу. По трьох днях страйку.

* * *

Робітничі бригади вийшли з табору. Я у неспокої сиджу в амбулаторії, не довіряючи оманливому умиротворенню. В зоні знову спокійно, в бараках лише кримінальники, які не встигли отримати номери і тому не виходять на роботу. Кузнецов дістав свою попередню посаду в бухгалтерії й, мабуть, намагається забезпечити нам пристойні пайки, незважаючи на втрати робочого часу. У нього чималий талант закривати процентовку так, щоб людям дісталось якомога більше.

Заледве я виходжу на подвір'я, як він кидається мені назустріч:
- Федю, вони нас надурили! Дивися, що вони роблять!
Я теж бачу: з першого барака женуть Глібових блатарів. Наглядачі тягнуть їх до воріт. Зрозуміло, що їх вивозять.
- Гліб десь сховався, й чимало інших теж. Біжи, скажи, щоб увімкнули сирену. Вони там, іззовні, повинні припинити роботу!

Кенгір у нас модернізований: традиційна рейка, що в неї били залізякою, вже кілька років як замінена фабричною сиреною, котра нам командує підйом, вихід на роботу, відбій і чотири щодобові перевірки.

За кілька хвилин сирена виє. Затим ще і ще раз. Там, іззовні, на будівництві, напевне, зрозуміють. Більшість в'язнів Кенгіру працює на будівництві. Це вони побудували металургійний завод, вісім і десять поверхів заввишки, з фундаментами до двадцяти метрів углиб. Чотирнадцять цехів уже завершено, але роботи тривають. Виплавляють мідь, очищають золото і платину вільнонаймані. Вперше за десять років мого перебування в Казахстані я побачив тут, що не зеки, а вільні, чи, принаймні, ті, хто відбули строк, зайняті безпосередньо на роботі. Зазвичай вони - або наглядачі, або керівний персонал. Проте, щойно ми страйкуємо, як Кенгірський завод зупиняється - руду на завод подають в'язні. Вони ж зводять будинки для "вольняшок", проводять водогін, запускають електростанцію і мостять вулиці. Без них життя в Кенгирі зупиняється, хоча населення міста вже досягло тридцяти п'яти тисяч душ.

Сирена все ще виє, але зеки не повертаються до зони. Замість них знову з'являються солдати. Вони ремонтують стіни. До вечора старі стіни знову замуровані, а залізні стулки воріт на подвір'я ізолятора підвішені на місце. На стінах, що розмежовують лагпункти, знову запанували кулеметники. Все підготовлено до повернення робітничих бригад.

Роботяги, почувши сирену. одразу почали були збиратися назад до табору, але не пустив конвой. Втім робота припинилася, люди пробайдикували до вечора. Все це лише посилювало обурення, коли повернулися до табору. Повстання почалося знову, з подвійною силою.

Чотирнадцятеро представників різних угруповань і національностей із чоловічого табору і одна представниця жіночого увійшли до загального табірного комітету, який відтепер очолив дії в'язнів. Насамперед він напрацював шістнадцять вимог для вручення ЦК партії, й лише йому. Комітет став чільною владою на всій території табору.

Стіни проламали знову, цього разу - в багатьох місцях. Гебісти і наглядачі знову розбіглися, без жодної автоматної черги. На роботу ніхто не виходить.
Ми тепер вимагаємо:
- амністії для неповнолітніх та інвалідів;
- перегляду справ;
- переведння табору з особливого режиму на загальний;
- зняття номерів; зняття ґрат з вікон бараків; права частіше писати додому;
- зарахування робочих днів - до семи днів за один робочий;
- репатріації іноземців;
- восьмигодинного робочого дня;
- підвищення заробітку;
- вільного вибору місця проживання після виходу з табору;
- незастосування покарання до членів страйкового комітету;
- перегляду справ весни 1953 року і покарання чекістів, винних у перевищенні каральних заходів.

Загальнотаборовий комітет засідав у бараку №1, у колишній жіночій зоні. Разом із Кузнецовим, Глібом, Анатолієм, українцями і мусульманами засідає міцна сива жінка, обрана до комітету від жіночого складу. Вона пробула вже 18 років у таборах і належить до "набору" 1937 року. Вона, напевне, перша представниця жінок у таборах, і це розуміє.

- Увага! Увага! - загриміли, нарешті, потужні гучномовці: управління розпорядилося поставити їх на вишках невдовзі після початку повстання. - Представники з Москви прибули для переговорів з вами! О третій пополудні вони з'являться в таборі!

Повідомлення лунає із приміщення табірного управління, розташованого за кілька сотен метрів від воріт. Звідти керують діями наших супротивників.

Задовго до призначеного часу подвір'я другого лагпункту переповнене вщерть. Перед їдальнею стоїть великий стіл. За ним сидять Кузнецов і частина табірного комітету. Тут же, трохи віддаля, оточені в'язнями третього лагпункту, Анатолій і решта членів комітету чекають на другого представника Москви. По радіо сказали, що одночасно проводитимуться двоє зборів. Жінки розташувалися в обох подвір'ях.

Рівно о третій годині по четверо людей ідуть до воріт. Вони мають зустріти московських представників, які з'являться без охорони. Аж ось і вони! Золоті галуни на мундирах і ордени блищать проти сонця.

- Заступник генерального прокурора, генерал Долгіх, - вимовляє один із них, сідаючи поруч із Кузнецовим за стіл другого лагпункту.
-Заступник начальника ГУЛага, генерал Бичков, - говорить другий і сідає поруч із Анатолієм Задорожним.
Тиша, сповнена очікування, западає над обома зібраннями. "Як на Красній площі перед парадом", - шепоче хтось.
Затим встає генерал Бичков, дістає з портфеля якісь папери, прокашлюється.
- Ви поставили тут низку вимог, у певній частині справедливих, настільки справедливих, що уряд виконав їх уже до того, як вони були поставлені. - Що він плете? - питає поруч зі мною якийся українець, - п'яний він, чи що?
- Ось тут у мене постанови, ухвалені нашим урядом у квітні цього року. Минуло всього лише кілька тижнів, і вони могли не дійти ще до Кенгіру. Але будьте певні, вони будуть виконані, - генерал перегортає течку і показує папір. - Ви вимагаєте звільнення малоліток, незалежно від їхніх статтей. Ось постанова від 24 квітня 1954 року, в якій усе це вже вирішено. Ви вимагаєте амністії для інвалідів, - Бичков дістає інший папір, - старі та хворі зека можуть, за клопотанням табірного керівництва, бути представлені до умовного звільнення. Також постанова від 24 квітня 1954 року. Ви вимагаєте восьмигодинного робочого дня, - Бичков знову розмахує папером. - Ось і він. За добросовісної роботи знову вводяться заліки, в тому числі й для засуджених за статтею 58. Ось, будь ласка, постанова про це. Сім днів за день роботи, щоправда, не передбачається, але все ж три за день. А це означає, якщо я не помиляюся, що більшості з вас зовсім недовго до звільнення! Будьте ж розумними й не позбавляйте себе цих пільг, бунтуючи проти табірного керівництва!

Майже дослівно говорить те саме у своїй промові на другому лагпункті генерал Долгіх.
- У товариша Кузнецова стане розуму рекомендувати вам це, - додає він, кидаючи короткий випробовчий порляд на героя Берліна.
- А що з іншими вимогами? - залунало після промов генералів. - Як із переглядом справ? Із покаранням винних у кровопролитті? З пом'якшенням режиму? Коли ґрати з вікон познімаєте?
- Про це поговоримо, - відповідали, - починаючи з сьогоднішнього дня. Ми готові будь-якого часу вас вислухати. Завтра можете вже подавати на перегляд, і ми гарантуємо, що ваші справи розглядатимуться в терміновому порядку.
- А коли приїде представник ЦК партії? - схудле тіло Анатолія підтягується, ніби він, питаючи, хоче завдати удару.
- Ви гадаєте, ЦК може всім займатися,- відповідає Бичков, уже починаючи сердитися. - А крім того, нас усіх призначає ЦК, мене так само, як і генерала Долгіх і начальника вашого табору Чечова! Кого вам іще треба?
- В цьому таборі пролилася кров, - голос Анатолія стає гострим, як ніж. - Ми вимагаємо справедливості!
- Ваші стрільці увійшли до табору, громадянине генерал, - вимовляє не так голосно, але так само несхитно Кузнецов на другому лагпункті. - Сімдесят людей убито і кількасот поранено. Мені здаєтьтся, що Центральному Комітетові варто знати про це.
- Обмізкуйте все це! - голос генерала наливається погрозою. - Ми прийдемо ще раз увечері, і ваша доля залежатиме від вашої відповіді.

З почуттям власної гідності гості відбувають. Мовчки, як і під час їхніх виступів, люди розсуваються, щоб дати їм пройти разом із супроводом. Але щойно вони зникають за воротами, як на площі зчиняється рейвах. Оживити надії зеків достатньо будь-якої параші, а тут генерали заговорили!

- Чули - буде аміністія? І для нас буде!
- Скорочення строків, день за три, так я через півроку вийду!
- А я через рік, а так три просидів би!
- А якщо вони нас дурять?
- Не можуть! Тут же закон!
- Ех ви, недолугі! закон? Чого тільки у нас немає в законах, а що виконують? - це голос колишнього воркутянина.

- В'язні доручили табірному комітетові повідомити вам, громадянине генерал, що вони наполягають на своїй вимозі вести переговори лише з представниками Центрального комітету партії. До їхнього прибуття ми не маємо наміру розпочати роботу. - Цю заяву Кузнецов і Анатолій вручили посадовцям, які знову з'явились увечері. - Це наше останнє слово.

І все ж керівництво табору і представники Москви не враз розлучилися з надією змінити наш настрій. Наступного дня, знову через гучномовці, викликали до воріт 180 малоліток, оголосивши, що їх будуть звільняти.

Насправді ж із них звільнили тільки тридцятеро, інших перевели до трудової колонії, розташованої неподалік від Кенгіру, і знову вивели на роботу. Решта малоліток відмовилися залишити табір. Інвалідів, і насамперед - туберкульозників, почали було викликати з табору і звільняти після короткого судового розгляду. Але щойно близько п'яти відсотків наших інвалідів пройшло через ці суди, як акція припинилася.

Найбільше враження справили працівники прокурорського нагляду з Алма-Ати, Караганди та інших міст Казахстану, які прибули до табору і допитали в'язнів про кровопролиття, що мало місце. Вони навіть знімали сліди, що лишилися від бойовиська, і запевняли нас, що винні вже арештовані й перебувають під слідством.

- Тримайтесь й не поступайтесь, - прошепотів нам один вільнонайманий лікар. - Їм доведеться доповісти Центральному комітетові.

І ми трималися.


Може видатися дивним, чому ми так уперто наполягали на переговорах неодмінно з представниками ЦК. Хіба нам не було абсолютно байдуже, ведемо ми переговори з представниками ГУЛагу, МВС чи ЦК? Невже останні й справді визнали за нами більше прав?
За наявності підстав чи безпідставно, але ми були переконані, що МВС хотіло приховати від ЦК факт нашого повстання. В цьому переконанні, можливо, було щось від мужицької віри - "цар-батечко не відає, що його опричники чинять", але вирішальним виявилося, звичайно, відчуття, що виниклі тертя між апаратом партії та чекістами можна обіграти на нашу користь. Можливо, Центральний комітет захоче виступити стосовно нас у ролі доброго пана, покликаного милостиво захистити права жертв місцевих перегинів.
Тим паче, що відтоді, як прилетіли представники МВС, наше начальство перестало з'являтися. Воно спостерігало за нами, агітувало і погрожувало, але все це - звіддаля, не вступаючи до зони. Чечов, керівник табору, взагалі не показувався.

Після того, як ми рішуче відмовилися знову розпочати роботу, аж поки до Кенгиру не прибуде представник ЦК, і приблизно того ж часу, коли працівники прокуратури збирали свідчення про недавнє кровопролиття, МВС стало підтягувати до Кенгиру спецчастини зі всього Казахстану. Дві тисячі людей такого спецбатальйону оточили наш табір трьома концентричними колами. Але вони теж поки що не рухалися.
Ця мовчазна облога тривала цілих сорок днів, рівно доти, доки органи МВС не зібрали матеріали, достатні, аби отримати з Москви дозвіл на криваве придушення повстання збройними силами. Ми зрозуміли це лише потім.

Управління табором було тепер у руках загальнотаборового комітету. Під керівництвом Кузнецова все було організоано найретельнішим чином. Кожен барак підпорядовувався своєму комендантові, господарчий двір ми охороняли самі, спостерігаючи за тим, щоб призначені для вільних склади зберігалися недоторканними. Наші власні резерви були теж під охороною, і пайки не були збільшені. Пізніше, коли запаси стали закінчуватися, їх довелося навіть зменшити, і ніхто проти цього не протестував. Ларьок торгував далі, і вільнонаймана касирша приходила до табору щовечора, аби забрати виручку. Біля воріт її зустрічала наша охорона, і вона ж випускала її назад. У дворах просто неба почали регулярно провадитися служби Божі. В таборі знайшлися священики різних віросповідань: католики, православні, грекокатолики правили по черзі. Мусульмани молилися у своєму окремому місці, у третьому лагпункті, а численні свідки Єгови дістали власний невеличкий барак. Із ними в нас було чимало клопотів, бо вони вважали, що будь-який спротив державній владі - це непідкорення Богові. Ці єговісти були родом із Бесарабії чи Молдови й разюче відрізнялися від не менш численних російських сектантів, котрі беззастережно підтримували будь-який спротив.

Жінки, які працювали в парниковому господарстві тут таки, за табором, приносили квіти і ставили їх у покійницькій, де лежали ще кілька жертв перестрілки 16 травня. Інші зайнялися виготовленням прапорів, котрі ми затим вивісили на всіх трьох табірних їдальнях. Це були прапори Червоного Хреста: червоні хрест і півмісяць на білому тлі. На знак жалоби за нашими полеглими ми обшили ці прапори широкою чорною облямівкою.

Як і в усіх концтаборах Радянського Союзу, в кожному бараку Кенгирського табору був гучномовець. Приймач був на другому лагпункті у спеціальній будці; його тепер облуговував мій приятель Саша. Ми користувалися цією установкою, щоб із такою самою потужністю відповідати на щоденні напади табірного управління, які передавалися через гучномовці на вишках. Це був, зрештою, єдиний зв'язок із зовнішнім світом, і він призвів до того, що на початку червня у нас з'явилися цікаві відвідувачі. Вільному населенню Кенгира пояснювали, що в таборі - суцільна поножовщина, що грабунок і ґвалтування у нас - звичайна справа, і що ми становимо страшенну небезпеку для міста.
- Надішліть делегацію до табору, і ви побачите, як ми живемо! - кричали ми по радіо, звертаючись до мешканців міста.
І вони справді з'явилися. Група інженерів, майстрів, будівельників та мулярів з будвель і підприємств, де нам доводилося працювати, пройшла бараками, вислухала пояснення табірного кромітету і пішла заспокоєною. Робсила, без якої вони не могли виконувати плани, вочевидь, зберігалася.

- Не слухайте Кузнецова! - агітували нас між тим із веж. - Він зрадник! Він заплямував орден Леніна й інші ордени, якими нагородив його уряд, заплямував честь радянського офіцера! Він хотів продати наші танки американцям і англійцям! Ідучи за Кузнецовим, ви берете участь у антирадянському заколоті!
- Хай живе радянська конституція! Геть пройдисвіта Берію і тих, хто сподівається продовжувати його справу! - відповідали ми за розпорядженням Кузнецова, який пояснював на зборах, що досягнути успіху можна лише з позицій зовнішньої лояльності.
- Їм не можна давати приводу оголосити нас антирадянщиками, - говорив він. - А крім того, було би й насправді достатньо втілити в життя те, що написано в Конституції СРСР, аби звільнити всіх нас! - І наші люди писали ті самі гасла на стінах їдалень.
- Жінки! Що спільного у вас зі злочинцями? - волали гучномовці на вежах. - Подумайте про ваших дітей і матерів, котрих ви більше не побачите, якщо не приступите знову до мирної праці!
- Дружини чекістів! Вам не соромно жити з убивцями? - відповідали жінки з нашого боку.

Інколи радіо вдавалося до приманок:
- Анатолій Задорожний може звільнитися, його строк закінчився! Якщо він зараз з'явиться, може отримати чистий паспорт!

Анатолій, тепер комендант нашого барака і впливовий член загальнотабірного комітету, відсидів рівно десять років. Перебування в таборі зовсім зруйнувало його здоров'я, й це було би - Бог свідок - достатньою карою за те, що свого часу він воював на боці німців. Анатолій пішов тоді воювати не проти Вітчизни, але проти диктаторського режиму, загибелі якого він пристрасно жадав. Тільки заради цього він погодився одягнути німецьку військову форму. І цей антинародний режим він ненавидів тепер іще більше. Коли тяжко хворим він потрапив до мене в лікарню, то ще раз піднявся з ліжка, аби нашвидкуруч закрити процентовку своєї бригади і забезпечити своїм товаришам правильну виплату утримання. Спільні інтереси він ставив завжди вище за особисті. Тож мене і не здивувало, коли на запрошення табірного керівництва він відповів:
- З'явлюся, щойно мої товариші переможуть.

А "чистий паспорт" же так багато важить для в'язня! З таким паспортом він міг би поїхати куди завгодно, хоч до Москви, хоч до Ленінграда. Нормально він не дістав би жодного паспорта взагалі й мав би жити під наглядом у Кенгирі чи якомусь іншому, не менш глухому, місці, або отримав би паспорт із "мінусами", тобто постійно перебував би на відстані не менше ста кілометрів від великих міст.

Ми зліпили з паперу величезну повітряну кулю, всередину якої поставили великі свічки й запалили їх. "Ми вимагаємо втручання ЦК!"- написали ми червоними літерами на кулі, котра повільно піднеслася над стінами табору і приземлилася десь за 300 метрів далі, в Кенгирі. Конвойні боязко спостерігали за цим чудовиськом і заледве стримувалися, щоб не вцідити в нього з автомата. Але їм було ще заборонено стріляти.

Шофери і розконвойовані в'язні з малими строками, які жили безпосередньо поруч із табором, рознесли чутки про наш страйк аж до мідних копалень Джезказгану. Вони ж повідомили нам одного чудового дня, що більшість тамтешніх зеків теж застрайкувала. Я добре собі уявляв настрій у Джезказганському таборі. Я знав цей табір. У 1948 і 49 роках я працював на мідних копальнях і пальцем лівої руки заплатив за честь бути співучасником у виході Казахстану на перше місце в СРСР і на друге у світі за виробництвом міді. По десять годин на добу я вантажив мідну руду в закладених іще англійцями страшних мідних копальнях ПАКРО, де сіро-зелений порох, як хмара, постійно висне в повітрі, і протягом, у кращому випадку, трьох місяців руйнує легені в'язнів. Ця хмара не встигає розсіятися, тому що час, упродовж якого вільнонаймані підривні команди підривають каміння, обмежений двома годинами. Це час межи змінами, і трапляється, що вибухи ще тривають, а нічна зміна зеків уже стає до роботи. Той, хто, потрапивши на рудники ПАКРО чи ПЕТРО, не загинув від сухот, гине під час вибухів чи аварій, що там у порядку речей.

10 червня чотирнадцять тисяч в'язнів першого і майже половина другого "каторжного" табору суворого режиму розпочали страйк. На питання про вимоги відповідь була одна: ті самі, що й у кенгірських.
Як і ми, вони спершу піддалися були на обман табірного начальства і стали до робти, але затим ізнову застрайкували.

- На мідних копальнях уже стали до роботи, - оголосило нам радіо, і, щоб нас переконати, чотирьом представникам нашого табірного комітету запропонували поїхати до Джезказгану. Але їм показали тільки одну копальню. Як ми згодом дізналися, туди було скеровано трьохсот розконвойованих добровольців, аби нас обдурити.
- Кенгирські заколотники - англо-американські наймити! - пояснювали тим часом зекам у Джезказгані.
Але й вони припинили страйк лише через два дні по тому, як дізналися про розправу над нами.

* * *

- Федю, нам потрібна радіостанція, - сказав мені Кузнецов на початку червня.
-А що ми з нею робитимемо?
-Звернемося до Міжнародного Червоного Хреста. Ти ж бо знаєш азбуку Морзе.
- Мені до кінця строку три місяці. Треба мені ще 25 років? Радіозв'язок із закордоном ім сподобається найменше...

Одначе справу довелося зробити. Мій друг Саша змонтував передавач із частин рентгенівської та іншої медичної апаратури. Саша навчався в технічному інституті у Грузії. 1950 року він висловив у дружньому колі припущення, що Берія пов'язаний із закордоном, можливо, з Англією, і дістав за це двадцять років. Берію вже розстріляли, а Саша все сидів.

Ми поставили передавач у добре замаскованому куті другого бараку жіночого табору. Окрім трьох членів комітету, ніхто не знав, де він розташований і хто на ньому працює. Кузнецов розшукав литовця, котрого я навчив англійської азбуки Морзе, і ми поступово почали цілодобово передавати на коротких хвилях наші вимоги та просити підтримки. Передавач був слабенький, але, за нашими підрахунками, прийняти сигнал за межами Казахстану все ж було можливо. З часом ми збиралися змайструвати потужніший.

Ми конструювали радіоприймач, а інші зводили барикади на випадок появи каральників. На нашому третьому лагпункті ми забарикадували всю зону. Але ми не розраховували на танки, думали тільки про піхоту. Жіночий табір, особливо "штабний" барак, у якому влаштувався комітет, ми обплутали колючим дротом. Кузня працювала день і ніч, куючи холодну зброю. Залізні ґрати, що їх ми познімали з вікон бараків, служили для цього матеріалом. Під проводом Кузнецова виготовлялось і щось на кшталт ручних гранат. Ще задовго до повстання ми проносили до табору вибухівку, тепер її розкладали в пляшки, які могли вибухнути.
Над табором постійно кружляли літаки-спостерігачі. Позаяк зброя кувлася абсолютно відкрито, вони могли навіть сфотографувати цю роботу.

- Стережіться! - гриміло радіо табірного управління. - Нам доведеться знищити вас усіх, до останнього!
-Боятися нам більше нічого, ми підірвемо себе скоріше, ніж здамося! - відповідали наші, втім, не вірячи погрозам.
Під приводом, буцімто в'язні збираються підірвати місто, почалася евакуація Кенгиру. Населення до нас вороже не ставилося. Воно відсотків на шістдесят складалося з колишніх зеків і чудово нас розуміло. Коли людей стали змушувати евакуюватися, вони спробували нас попередити:
- Проти вас щось готується! Будьте насторожі!
Але табірне керівництво й саме повідомляло нам про це.
- Якщо до 24 червня ви не станете до роботи, табір займуть війська, - регулярно оглошували гучномовці на вежах, починаючи вже із середини червня. - Кенгирський табір закриємо, а вас відправимо на Колиму.
Це означало, ща на станції Кенгир уже готові потяги, щоб вивезти нас на далекий північний схід. Колима? А чому це гірше?

Ніхто в таборі не збирається здаватися, ніхто не має гадки про те, щоб стати до роботи, не домігшися задоволення наших вимог про приїзд представника ЦК. Ті, хто не захотів лишатися з нами, покинули табір у перші дні повстання. Ми самі наполягали на тому, щоб вони погодилися на пропозицію начальства з'явитися під ворота табору. Було їх чоловік із півтораста - двісті. Їх розташували на будовах, де вони працювали.

Відтепер ми форсували підготовку до спротиву. Маємо добре підготуватися на випадок, якщо вони виконають свою погрозу. І продати свої життя та свободу якомога дорожче. Тим часом виявилися перші розбіжності. Галичани хочуть вирватися з табору силоміць, об'єднатися з повстанцями у Джезказгані й викликати заколот в'язнів у всьому Казахстані. Кузнецов та інші росіяни з великими труднощами утримують їх від цього самогубчого наміру. Декотрі з-поміж українців, які раніш охоче підпорядковувалися рішенням російської більшості в комітеті, схильні вважати їх заледве не ворогами. Але зрештою здоровий глузд більшості в'язнів бере гору, і ми продовжуємо нашу мирну і дисципліновану боротьбу.


Ніч із 24 на 25 червня минає спокійно. Невже Бичков і Долгіх не наважаться скомандувати атаку?

Затим настає 26 червня.

Увесь день я просидів за радіопередавачем. Увечері мене змінив Юрій Михайлович. Я повертаюся до себе, на третій лагпункт.

Ольга чекає на мене. Довкола нас - дивовижна ніч. Ми тримаємося за руки і радіємо, що можемо безперешкодно побути разом. Це нечасто трапляється в житті зеків.

З вишок лунає музика. Вони часто крутять нам платівки, глушачи наші гучномовці. Зазвичай нас це дратує, але зараз пісня вдіповідає нашому настрою.
М'який тенор чуттєво співає про русокосу дівчину, яка йде полем...

Раптом пісня обривається. Напевне, десь близько третьої години ночі.
- Слухай, це не Бичков часом? - питає мене Ольга.
Так, це його голос. Я враз його впізнаю, хоча від колишньої улесливої доброзичливості в ньому немає й сліду.
- Увага! Увага! - різко лунає з усіх веж. - До табору входять війська! Я накаазую всім вийти з бараків!

Ледве він заверушує цю фразу, як табір охоплює яскраве світло. На іншому боці стіни знялися численні ракети. В їхніх сліпучих спалахах мені видно, як важкий танк пхається через ворота до зони.
- Господи! Вони йдуть танками! - кричить хтось у відчаї.

В той самий час праворуч за бараками лунає пронизливий крик: вражена кулею шістнадцятирічна естонка Аня, яка стояла на варті, падає на землю.

Стрільці, що біжать у табір за танком, луплять бойовими патронами. Я хапаю Ольгу за руку і тягну до бані.
- Швидко! Сюди! - кричить нам банщик Ваня і штовхає нас до дезинфекційної камери. - Раптом вони не допетрають сюди зазирнути!
Навіть за залізними дверима камери чути гуркіт танків і дике "Ура!" чекістів. Вони, мабуть, п'яні й цього разу.
Знов і знову лунають постріли з рушниць. Ольга мовчки і важко дихає.
- В жодному разі не називай свого імені, - шепочу їй. - Солдати напевне нетутешні, не знають тебе. Якщо дізнаються, тут-таки тебе уколошкають.

Ольга сидить за те, що Фадєєв у своєму повоєнному романі "Молода гвардія" зробив із неї зрадницю. Він сфальшував усі події, але скористався справжінми іменами, і Олі Ляцькій, якій у 1944 році виповнилося лише 15 літ, дали 15 років таборів. От уже дванадцять років, як за кожного зручного і незручного випадку її показують відвідувачам і охоронцям як ту, "що зрадила партизанів".

Заледве я встиг вимовити це, як ми почули, що чекісти зайшли до бані.
- Немає тут нікого, - сказав один. Я полегшено зітхаю, але тої ж миті відчиняються двері нашої камери.

- А, ось вони, виблядки, виходьте! - І вмить чиїсь сильні руки хапають мене і виштовхують із барака. Я вже більше не чую, що відбувається з іншими, не чую їх більше, я поринаю в пекло.

Залпи з рушниць, волання, стогони вмираючих сповнюють освітлену ракетами і пожежею зону. П'яні чекісти ловлять зеків, які відчайдушно кидаються врозтіч. Із виттям і галасом вони добивають поранених, які валяються на землі. Танк із гуркотом розвертається туди-сюди між бараками. З його люків безперестану стріляють.

- Виходьте всі з бараків! - повторює знову і знову голос Бичкова з гучномовців.
"Вони всіх нас переб'ють", - проскакує у мене в мозку, і я відчуваю, як холонуть руки.

- А ну, повернися! - верещить чекіст.

Невже - кінець? Тепер, цієї секунди, все моє життя мало би промайнути перед очима... Але мені нічогісінько не пригадується. Тільки жахлива порожнеча і палюча досада - отак загинути зараз, наприкінці десятилітнього безглуздого ув'язнення...

- Веди до інших! - чую я голосний окрик поруч. Ще у стані прощання з життям, я обертаюся до солдатів - це мені наказ? І дістаю стусана під ребра: - Он туди рушай!

Мене женуть разом з іншими в'язнями до виходу в західній стіні табору, зазвичай зачиненого. У супроводі кількадесятьох охоронців проходимо увесь третій лагпункт. Другий і третій бараки захищаються. Пляшки з вибухівкою летять у натовп осадників.

Як мені потім розповіли, другий барак двічі відбивав штурм. Спочатку в ньому вирішили були здатися. Старий вірменин зголосився вийти до чекістів і повідомити про це рішення. Це був геть старший чоловік, і вітер розвивав його довгу сиву бороду, коли він вийшов назовні.
- Послухайте мене, синки! - почав було він, але куля не дала йому продовжити.
Хтось із чекістів відтяв йому ножем головуі закинув назад, до бараку.
Ось чому люди захищалися так відчайдушно...

- Душ із двадцять оперативників з'явилося, коли ми були вже назовні, в полі за табором, - розповідав інший.- Вони намагалися зупинити найстрашніші бузувірства. Але хіба не вони самі довели людей до такого озлоблення, що не могли з ними вже впоратися?

- Другий взвод під командою лейтенента Кириленка - на перший лагпункт, на підтримку Антонова! - командує через гучномовець Бичков.
Він стоїть при вікні на четвертому поверсі табірного управління, на протилежному кінці зони, і звідти командує операцією. Огляд звідти добрий. Йому, цьому "головнокомандувачу", навіть бінокля не треба, все бойовисько перед ним як на долоні. А зараз, на світанку, навіть ракети не потрібні. Стрільці нашого кенгирського конвою приймають охорону.

Мешканці міста Кенгира - ті, кого не евакуювали - теж напружено стежать за боєм у таборі. На покрівлях будинків і заводу - безліч людей. Вони бачать танки і вояків, але чи зможуть вони розібратись у деталях? У малесенькій кабінці другого бараку жіночого табору, де стоїть передавач, Юрій Михайлович, котрий замінив мене, розтяв собі артерію, щойно почув гуркіт танків. "Рятуйте, нас убивають!" - повідомляв він у ефір до останньої миті. Але хто міг зловити цей поклик відчаю, окрім хіба приймачів МВС у Казахстані? І хто би взагалі реагував на нього, навіть якби він насправді сягнув зарубіжжя, на допомогу якого ми так сподівалися в Кенгирі? Кого в Берліні, Парижі, Лондоні чи Нью-Йорку хвилює смертоубивство в Кенгирі чи на Воркукті?

Жінки виносять литовця-радиста з кабіни і намагаються його врятувати, але вже пізно. Пізно дбати навіть про власний порятунок; пляшки, що їх жінки і дівчата набивали вибухівкою, закінчилися. Закінчилось і каміння, яким до останнього намагалися відганяти чекістів.

Близько семи годин ранку жінки й дівчата другого бараку жіночого табору беруться за руки і з піснями виходять на подвір'я, назустріч танкам. Не стануть же вони так просто врізатися у жіночі лави, - сподіваються вони. Але танки врізаються. Сталеві гусениці, не зупиняючись, чавлять жіночі тіла. П'яні танкісти за кермом - у кривавому безумстві. Один із них накидає на Кузнецова зашморг, коли він намагається перебігти з першого штабного бараку до третього. Його втягають да танку. Наказ - усіх членів табірного комітету будь-що взяти живими.

Останніх в'язнів виганяли з бараків гранатами. Ядучий дим від палаючих солом'яних матраців примусив нарешті й третій барак нашого лагпункту припинити боротьбу. Анатолій Задорожний командував у ньому до кінця. Тепер йому доводиться командувати капітуляцією.

* * *

На дев'яту годину ранку в таборі залягла тиша. Нас уже понад тисячу поза зоною. Тут я побачив Ольгу. Вона накульгувала і важко налягала на подруг, коли її вели з табору. Чи бува не поранена? Про це дізнатися немає можливості: жінок одразу ведуть до залізничних вагонів.

- Нам дихати нічим! Води! Води! - починають вони кричати опівдні з непорушних зачинених пульманів, виставлених на самісіньку спекоту. В тіні спека сягнула вже заледве не п'ятдесяти градусів. Хоча на мені лише штани та сорочка, я від спеки ледве живий. Але коли ми нагамаємося посунутися ближче до вагонів, аби допомогти нашим жінкам, охорона жене нас назад. Удень Кузнецова, Гліба, Анатолія та ще когось із членів табірного комітету повели повз нас. Вони в кайданках і оточені конвоєм. Неподалік від них, зловісно усміхаючись, ідуть Долгіх та Бичков. Мені вдалося спіймати лише один погляд Кузнецова; нам тут таки наказали лягти вниз лицем. Але це був прямий і гордий погляд, та й хода Кузнецова була рівною і гордою. Його, вочевидь, били. Сорочка висіла на ньому шматтям, як і на Глібові, й на інших, але ці погляд і ходу ніхто в них не відніме. "Нам довелося скоритися силі, - ніби говорив цей погляд. - Але правда була за нами!"

Герой Берліна не зміг привести нас до перемоги, але моральну перевагу він закріпив за нами.

Дві тисячі важко озброєних бійців і сім танків Т-34 довелося мобілізувати проти нас. Іще 1600 чекістів забезпечували запуск ракет. На аеродромі стояли готові до старту бомбардувальники МВС типу Дуглас, пофарбовані в сіро-зелений колір. П'ятсот убитих, у тому числі - двісті жінок, і сотні поранених - ось підсумок операції, яку провели Бичков і Долгіх.

Запам'ятайте їхні імена!

П'ятнадцять членів табірного комітету були доправлені до слідчого ізолятора. Тисячу шістсот активних учасників повстання увечері 26 червня посадили до залізничних вагонів, готових до відправлення на Колиму. Наші імена були частково вже названі тими, хто добровільно покинув табір у перші дні повстання.

Жінкам, яких раніше за нас заперли у вагонах, було сказано, що їх одразу повернуть до табору, якщо вони погодяться працювати. Але жінки відмовилися.
- Ми поїдемо за хлопцями! - як і ті двісті, котрі вийшли назустріч танкам, це були здебільшого західні українки. Їхні рішучість і безкомпромісна стійкість були героїчними.

На третій день пекельного підсмажування в розпечених вагонах мене викликають: я опинився серед тих, чий термін спливав уже цього року. Нас вирішили повернути до Кенгирського табору. Везти на далеку Колиму немає сенсу. Табірне управління зуміло, вочевидь, пояснити це представникам ГУЛагу.

Невесело було в зоні, коли я знову прийшов туди після триденної відсутності. Всі стіни знову стоять. Оскільки більшість ув'язнених відмовилося від цієї роботи, на неї поставили свідків Єгови. У побудові барикад вони брати участь не хотіли, а от відновлювати тюремні стіни, на їхню думку, не суперечило божественим заповідям.

Між лагпунктами, в тому числі й між нашим третім лагпунктом і БУРом, тепер залишені шорокі буферні зони. Наші господарі тремтять, вочевидь, лише при одній думці, що повстання може спалахнути знову.

Всі лікарняні приміщення, амбулаторії й лікарські кабінети переповнені важкопораненими. Як інші лікарі, я зайнятий і вдень, і вночі, проте помічаю, що після повстання багато чого змінилося. Замість шостої ранку бригади виходять із табору тільки о восьмій. А близько п'ятої вечора всі вже повертаються. Бараки більше не замикаються, ґрати на вікна ніхто не ставить. Жити стало би краще і веселіш, якби не пам'ять про бойовисько, котра нас гнітить. Люди не говорять голосно, а сміятися ніби й зовсім відучилися.

Водночас відбувається чимало такого, що мало би нас обнадіювати. Невдовзі після повстання звільнили начальника табору Чечова. Новий привіз із собою цілу бригаду чиновників, які в кожному лагпункті відсиджують години прийому. Кожен із нас може подавати їм заяви та скарги. Перегляд справ триває на повний хід, і ті,хто просить перегляду, нерідко свого досягають.

Строки майже в усіх випадках скорочуються на кілька років. По десятеро-п'ятнадцятеро людей виходять із табору щомісяця. І лише ті, хто просить не про перегляд, а про помилування, дістають відмову. Триває звільнення неповнолітніх та інвалідів. Інваліди проходять через закритий суд тут таки, в таборі. Хоча близько тридцяти відсотків із них - ті, хто дістав строк за "особливо тяжкі злочини", не звільняються, незважаючи на те, що квітнева постанова стосувалася всіх, незалежно від статтей.

Із неповнолітніми також ведеться лукава гра. Задача полягає в тому, щоб зменшити строк, одначе так, щоби він залишався не меншим, аніж п'ять років, і не підпадав під амністію 1953 року. Амністований в'язень має право повернутися до рідних міст, а той, хто відбув свій термін, як і всі політичні, просто з табору вирушають на заслання.

Це заслання найбільше затьмарює радість звільнення. Замість паспорта той, хто відбув термін, дістає на руки довідку, де вказано населений пункт, куди він має невідкладно з'явитися. Здебільшого цей населений пункт розташований так само далеко від центрів країни та його домівки, як і Кенгир. Окрім того, він навіть не має права обирати цей пункт. Табірне управління розподіляє звільнених у відповідності до державного плану. Колишньому в'язневі не треба буде жити там за колючим дротом, але доведеться регулярно реєструватися в комендатурі, і він залишиться таким же невільним, як і тут.

Третій лагпункт, де я мешкаю, нараховує тепер усього лише шістсот в'язнів. До того їх було дві тисячі, але більшість "активних підбурювачів" вийшло саме від нас і доправлено на Колиму. за кілька місяців наш лагпункт закриють зовсім, і мене переведуть на другий.

Жіноча зона знову герметично ізольована від нас. Але й там - два нововведення. Перше - театральна група. Незалежно від статті й строку, в нашому таборі з'являються тепер жінки - актриси, які приходять на репетиції. І друге - щонеділі в нашій їдальні влаштовуються танці; тоді в гостях у нас буває близько двохсот жінок і дівчат.

Моєї серед них немає. Мені, щоправда, вдалося завадити відправці Ольги на Колиму, але вільнонайманий лікар, який, на моє прохання, зняв її з транспорту, спромігся лише покласти її до лікарні. Туди я міг час від часу приходити до неї. Потім її виписали і за кілька днів усе ж таки повезли - до Іркутської області, в Тайшет.

* * *

26 листопада заходить до мене схвильований доктор Фустер.
- Сьогодні розпочинається суд над членами табірного комітету; мене викликають як свідка.

Фустер - учасник громадянської війни в Іспанії. Коли вона закінчилася, він опинився у Москві, де йому довелося спостерігати, як НКВС забирало його колишніх товаришів по зброї. Чисто випадково його не взяли. Так він став ворогом радянської влади.

Суд над Кузнецовим і його співучасниками відбувається у великому приміщенні табірного управління по той бік табірних стін. Як мені розповідає Фустер, він провадиться за всією формою, але за відсутності громадськості. На одній лаві сидить п'ятнадцятеро обвинувачуваних, на іншій - семеро чекістів: начальник оперативного відділу, який схвалив наказ про застосування озброєної сили 16 і 17 травня; начальник охорони, котрий командував цією операцією і віддав наказ стріляти; лейтенант, який розстрілював в'язнів із нагана; і наглядачі, які наслідували його приклад.

Фустера викликали до суду, щоб дістати від нього покази про розтин трупів, який він робив свого часу.

- Сьогодні представницю жінок відправили назад до табору, - повідомив мені за кілька днів Фустер. - Її слухали недовго. Коли її спитали, що змусило її увійти до табірного комітету, вона показала на свою сивину і сказала: "Винне моє волосся, яке посивіло за сімнадцять років мого незаслуженого у'язнення".

За кожним кроком підслідних велося найсуворіше стеження. Будівлю управління вдень і вночі оточувала охорона. До виходку обвинувачуваних водили тільки в супроводі двох озброєних автоматами конвойних. Проте - як, зрештою, суціль у радянських тюрмах - охорона якось припустилася непростимої помилки. Анатолій, який потерпав від тяжкої форми туберкульозу, дістав дозвіл пройти рентген. Охоронці, котрі привели його, були не з кенгирської команди, тож, вочевидь, не знали, що повинні спостерігати за ним і в амбулаторії. Я зміг безперешкодно говорити з ним понад півгодини.

- Нам хочуть неодмінно намотати терор, - розповів він. - Гліб поводиться геройськи. Він каже, буцім Кузнецов не знав про виготовлення пляшок з вибухівкою; розправи над стукачами і побудову радіоприймача він теж бере на себе.

Самому Анатолію важко було заперечувати свою участь у застосуванні сили з боку ув'язнених. Проти нього свідчив у суді той самиий молодий кримінальник, котрого він добряче провчив. Причому - заслужено. Наче з неба впавши, цей хлопак одного разу, ще на початку повстання, став показувати нам пакунок з листівками, котрі англійці нібито скинули нам у зону:" Ми вітаємо ваше повстання!" - говорилося в них. Потім малолітко зізнався, що його послав опер, ніби для того, аби перевірити нашу реакцію на цей провокаціний заклик.

- Сьогодні виступав Кузнецов, - розповідав мені одного вечора Фустер. - Кузнецов давав покази з восьмої ранку до десятої вечора. Його не перебивали. Він використовува будь-яку деталь повстання, аби показати, що ми виступали цілком дисципліновано на захист своїх справедливих вимог. Він відкидав обвинувачення у грабунках, якими нібито займалися наші люди. Якщо хтось і грабував, то це були стрільці, котрі розтягли продуктовий склад у госпдворі, коли придушували повстання. Кузнецов говорить не так палко і переконливо, як Анатолій, котрий умів підносити дух у навіть тих зеків, які геть отупіли. Кузнецов говорить тверезо і діловито, але вплив його на присутніх у судовій залі тим паче потужніший. Всі - обвинувачувані, солдати охорони, судді, свідки - не можуть не відчувати, що мають справу з глибоко порядною людиною, і все зроблене ним - зроблене за переконанням.

Через тиждень слухання справи Кенгирський суд доходить висновку: він неконпетентний вирішувати справу Кузнецова та його співучасників. Голова суду ввжає, що у справі замішано занадто багато співробітників держбезпеки і що її слід передати за інстанцією до обласного суду в Алма-Аті.
"Ми сподіваємося, що Алма-Ата теж оголосить себе некомпетентною, і наша справа піде до Москви, - написав Кузнецов на аркуші, що його вдалося передати з ізолятора. - Ми ще сподіваємося виправдатися".

* * *

В таборі суворо заборонено згадувати про повстання. Начальство боїться, щоби воля до спротиву не прокинулася в нас ізнову. Але сліди крові перед бараками щомиті нагадують нам про червневі події. Повстання триває у наших серцях. Транспорт, що його відправили через усю країну з Кенгиру на Колиму, широко розніс звістку про нашу боротьбу. Всіх легкопоранених теж запхали до вагонів; рана вважалася доказом активної участі у повстанні. Я бачив цих поранених, коли сам сидів у потягу. Їх лише як-небудь перев'язали. Декотрим навіть не вийняли куль із ран. Коли їх везли на Далекий Схід, вони висовували свої поранені руки й ноги з товарних вагонів.

- Нас чавили танками, - розповідали вони скрізь, де могли, на зупинках. - Сотні побитих беззахисних в'язнів - ось що означає перемога НКВС!

"На шляху від Кенгира до бухти Находка на Японському морі не лишилося, мабуть, жодної станції, де не знали би про сорокаденне повстання в Кенгирі, - повідомили нам незабаром друзі з Колими. - А тепер і вся Колима знає про це."

Пізньої осені до нас прибув транспорт із табору в Екібастузі. Відбудова міста Екібастуз і прилеглої до Сибіру північної частини Казахстану почалася лише 1949 року. Я сам брав участь у будівництві перших бараків. Там виросло середньої величини місто. Вугілля, що там залягає заледве не на поверхні землі, видобувається тепер руками вільнонайманих робітників і в'язнів, які відбули свій термін. Мене тоді ще дивувало, що в'язнів привезли на таке, відносно непогане, місце. Але вони мали тільки побудувати будинки і закласти копальні. З приємної місцевості й гарних блокових будинків Екібастуза останніх ув'язнених перегнали до нас, у Кенгир.

- Горе вам, якщо станете розповідати новачкам про червневі події! - попереджали нас наглядачі.

Але вже другого дня один із них не стримався:
- Чи вам не розповідали, що тут було?
Ех, скажу я вам, приятелі, кров тут рікою текла!

Вони вільно чи невільно самі дбали про те, щоб у Кенгирі ніхто нічого не забував.
11.03.2009

«Післямова»


ВСІ НОВИНИ



НАШЕ ГОЛОСУВАННЯ

Хто міг би очолити Україну після революції 2014?

  • Юлія Тимошенко
  • Петро Порошенко
  • Віктор Ющенко
  • Арсеній Яценюк
  • Олег Тягнибок
  • Віталій Кличко
  • Хтось інший


ПАРТНЕРИ


ТОВ НСК Україна