"Великі дерева не виростають в тіні." В.Чорновіл  

статті

зміст

У дні 1020-річчя Хрещення Руси дружба Росії з Україною посилилася як ніколи. Під час «ювілейного» рок-концерту за участю Юрія Шевчука у центрі Хрещатика свої прапори розвернув «путінюгенд», о. Андрєй Кураєв послав ректора Университета культури Михайла Михайловича Поплавского прямою дорогою у пекло, а Патриарх Алєксій Второй у котрий раз погрожував «быть всегда вместе». Але цієї ... ніхто в Україні не зауважив.

Можливо не надали значення.

Святковий православний рок-концерт з приводу 1020-річчя Хрещення Руси, починався дещо елегійно.«Як би свого часу рокера Юрія Шевчука «раскручива» наш регіонал Вася Горбаль – про «ДДТ» в Росії знали би ще меньше, ніж в Украине про співачку Ґалліну», - так, не без співчуття до Юрія Юліяновича, я у роздумах, оглядав простір перед сценою під час початку розрекламованого концерта ДДТ у Києві.

Сцена, змонтована-таки напроти мерії на Хрещатику, незважаючи на радісно роздутий «регіонами» скандал про осбисту «заборону» Ющенка "русского рока" і мало не самого "православія", була нічим не гірше (але і не краще) уже звичної споруди для забав серед Майдану. Також майже ніфіга не видно, але як стояти подалі чутно чіткіше.

Тим часом, концерт без всяких пояснень затримувався. (Як з'ясувалося по факту, рівно на годину). О 17-00 перед сценою, яка гуркотіла ДДТ у запису, людей майже не було. Ну, може пара сотень.

«В очікувані Годо» - тоб-то, «православного» рок-свята - вся прибула и поступово прибуваюча публіка активно розважалася. Серйозным залишався тільки святий рівноапостольний князь Волдимир на плазмених екранах з боків сцени, та чогось гаряче як в пеклі, полихав безрадісний «віртуальний» вогонь в її чорній глибині.

У негустій юрбі можна було не тільки випить-покурить, та, при бажанні, й піднабратися знань на разні богословскі теми. Зпочатку мені (як і багатьом іншим) в руки запхнули чотириденної давности «Комсомольскую правду в Украине». «ДДТ» не дают выступить на Майдане, так как Ющенко не любит русский рок?» - лякав на сплеші червоний, як прапор вірних ленінців, заголовок. «Только благодаря вмешательству народных депутатов милиция разрешила рабочим возводить сцену», - пояснювалося для тугодумів під світлиною самого Ющенка.

Прочитавши замітку, я узнав, що героями, які врятували батьківщину від остаточного поганьблення, а рок від повної заборони, виявляються ні хто інший, як Нестор Шуфрич с Васею Горбалем и вся Партія регіонов. Ось так, видатні рокеры…

Народ - переважно, молодий - товкся і реготав довкола чергового саморобного, геть-зовсім невишуканого, плакату на уламку звичайної бамбукової вудки. «Московские попы это круто», - значилося на ватмані.

- Народ, а це шо, комплімент – чи щось лайливе? Ви з якої партії? – прикинувся я повним шлангом.

- Здається, це не комплімент, - не дуже впевнено пояснили мені якісь дівчата. Перестали сміятися та про всяк випадок швидко відійшли в сторону. - Ой, прикиньте, як смішно? – сміючись та підскакуючи, просвітив веселун-хлопець, розмахуючи плакатцем. – Тут, коротше, прийшов якийсь дідок. Витягнув ось це, розвертає… Ми у нього, значить, питаємо: «Діду, а у тебя що тут написано? "Московские пОпы"?» Дід зам'явся, щось промимрив, пхнув нам свій плакат – и змився. Так ми, шоб сумнівів не було, взяли – бачите? – домалювали наголос. Прикольно, га?!

«Прикольные» «московские пОпы» довго ще бовтались над Хрещатиком. Уже (було десь за 10-ть шоста вечора) вібігала гусячим клином і вишикувалася в ряд вздовж огорожі сцени міліция. Вже перші воістину золоті слова про «отсутствии» політики під час концерту сказав його співорганізатор і ведучий - весь, як гробовщик, у чорному глава Міжнародної громадської организації «День крещения Руси» Юрій Молчанов. Вже він же грізно пророкотав про "разведших тут, понимаешь, в Украине, политическую «грязь» и даже «сепаратизм» (!) украинских политиков" (треба вважати, що це було про Горбаля з Шуфричем?). Насварив попсу – и поклявся в любові до року… А «пОпы» все майоріли.

- Прівєтствую кієвлян і гостєй нашего города! – заверещав зі сцени наступний номер «на розігріві» - одесит Жорик Делієв. – Поздравляю вас с велікім праздніком – 1020-летієм кєщінія на Русі!

- Я прілєтєл с планєти Глю-ук!!! – заспівав екс-мім без паузи, і публіка (а людей, накінець, до 7-мої вечора прибуло) засмикалась не гірше двох мальованих декольтованих блондинок на бек-вокалі у комічного співака.

- Хой! Хой! Хой! – заревіли панки.

«А що: з планеты Глюк, та й біля мерії… У цьому щось є», - подумав я.

З двох цілком однакових плакатів (такими до 1020-річчя завісили весь Хрещатик) на п'ючу, палячу, розмахуючу «пОпами» и воплячу «хой!» розвеселу юрбу на Хрещатику похмуро дивився «наш Патріарх», - так було написано внизу цього мальовничого фото - Алексй 2. Він благословляв православне рок-свято.

Поєзд мчітца, мчітца в нєбє,
Рядом ангєл на вєлосіпєдє,
Таінствєний взгляд єдінорога
Отражаєт сценарій грібного бога, -

ніяак не вгамовувся Жорик.

На Делієві з його бек-вокалістками «развлекательная» частина вечора закінчилася. І почалися суворі идеологические будні. Зпочатку, якось цілком ненав'язливо, до українських прапорів у руках у кількох десятків молодих людей, перед початком концерта вишикуваних напроти сцени, добавилися два російських триколора. надалі синє-жовті прапори «сепаратистів» і зовсім змішалися - щоб не сказати, якось навіть загубилися - середи красивих біло-червоних.

Та ні це здається не поляки і не БЮТ, - здивувався я. «Молодая Гвардия» *, - гордовито возсіяв над столицею України напис. Як Ніколай Островський гвинтівку зі штиком, символ своєї віри гордо стискали міцні "рускіе парни" з такими рідними русыми (гарно виголеними) потилицями.

Кожного з них було одягнено у гарну «фірмену» червону майку з одною з букв назви «Красная Гвардия» на грудях. Не менш якісні були і "рускіє дєвушки-молодогвардєйки": стрункі, спортивні, як одна у, навпаки, білих, як чистота помислів, тішотках с червоними літерами. В строю, російська молодь - ну, чисті гвинтики в автоматі! – завчено-швидко кажен зайняв своє місце так, що «Молодая Гвардия» читалося на міцно збитих тілах, а не тільки на прапорах. Однак столична публіка «молодогвардєйцев», здається в притул не помітила: як підспівували (дехто й у вишиванках) Жорику і Ко - так само спокійно продовжували весилитися. Так і продовжували веселитися…

Свято розгоралося. В якості патріотів України на сцену вилізли С.К.А.Й., котрих пан Молчанов представив як найрейтинговійшу групу України («І це я говорю зі знанням діла!»). С.К.А.Й. погано «переспівали» Чубая і, ледь помітно встидаючись, порадили слухачам «пам’ятати, хто ми і звідки». Сором видав "нашу партизанку": вони явноподавали знаки, що мають на увазі зовсім не те, про що говорив ведучий. Дехто з публіки зааплодував сміливості українських промовців. Що, звісно ж, не завадило декому ще вище підняти саморобний російський прапорець. А хтось інший поближче до триколору розвернув білоруський прапор(«лукашенківський», тоб-то совєтський). Прапори побовталися у повітрі, а потім злилися в екстазі на одному деревку з українським синьо-жовтим відбулася «дружба народов».

На 8-му годину вечора і виступу «Братьев Карамазовых» павпроти мерії було непроштовхнутися: хитрі кияни підтягнулися на «ДДТ», сподіваючись проігнорувати всіх «розігрівачів». Але отримали діакона Андрєя Кураєва. Головний захисник рока і православія в Росії здавалося був не в ударі. Зрештою розійшовся і расходілся і на кінець завівся - і своє слово сказав «на ура». - В мірє Антіхріста нє будєт рока, - авторитетно заявив о. Андрєй. – Там будєт всьо єдіногласьнєнько. Пливьошь по волнам попси і гламура, пока нє получіш главную в жизні есемеску: «Проснісь, Матріца имєєт тебя!» - Хо-ой! – з повагою закричали панки. – Имє-ет!

- Так сложилось, чьто наш празднік політікі прєвратілі в свойо шоу. Котороє дємонстріруют вот уже мєсяц, - виникнув у мікрофона п. Молчанов. – К сожалєнію, только на етой сценє ми можем увидєть прівєтствіє нашего Патріарха. Он всє-такі приєхал в Кіев і сейчас служит в Лаврє!!!

- Хой! – гавкнули панки.

- Дорогіє братія і сьостри! – почався відеоролик спілкування Алексія 2. – Русь – ето ми, народи України, Росії, Бєлорусії. Русь і тєпєрь жива. І жива она благодаря вибору святого, равноапостольного князя Владіміра. Ето – наша общая судьба. Сохранім для потомков пєрєданноє нам сокровіщє святой вєри і будєм всєгда вмєстє!

Після Патріарха Алексія на екране виник київський предстоятель УПЦ МП, Блаженійший Митрополит Володимир. - В нашій українській державності – період становлення, - з сумом заперечив своєму церковному начальству Київський Митрополит.

- Св. Патріарх Алексій такі прібил в Кієв! – не дочекавшись кінця ролика з Володимиром, знову захопив мікрофон п. Молчанов. – І он, как князь Владімір когда-то, понімаєт, чьто нужно бить вмєстє, нужно бить больше! І праздновать 1020-лєтіє как празднік об'єдінєнія нашей большой малєнькой стаі! Встрєчайте – «Братья Карамазови»!!!

Поки «Братья» (не видимі і не чутні ні на яких сценах, окрім туру з Шевчуком), добросовісто відробляли свій хліб, видушуючи з себе звичні для себе звуки, я, давно досита надивившись на біло-червоні прапори і наслухавшися спічів п. Молчанова, пішов прогулятися.

Натовп, ближче вечора незносно щільний поблизу сцени (і мерії), уже біля метро «Хрещатик» розсмоктувався, і від початку Прорізної вулиця, геть, спорожніла. Пахло пивом, потом і паскудними сигаретами. Я повернувся до мерії и сів попалити просто на сходах. І незабаром виявив, що за сценою, метрах у двадцяти навпроти мене, життя кипить куди цікавіше, ніж там, де й надалі виглуплюються «Браття».

На обгородженому парканом і охороною майданчику, між пікапом «1+1», брезентовим білим шатром, явно замінюючим гримерку, і спецвантажівкою монтувальників носились, як одержимі, люди. Одні несли дроти, інші щось кричали у мобилки. Жорик Делієв погулювався зі своїми бек-вокалістками ніби когут с курочками, і, подходячи до краю загорожі, тільки і чекав, що попросять автограф. Автографа не просили, ала трійця уперто дефілювала. «Чогось чекають», - здогадався я. «Чогось» чеколи і суєтливі русскіє батюшки в рясах, цілком наближуючись кількістю до числа насельників невеликого чоловічого монастиря. Коли суєта, здавалося, зашкалила, один з священиків, явно поспішаючи, проволік до сцени триногу с відеокамерою. «Так, ніби, и без того концерт знімають?» – здивувався я, і став приглядатися ще уважніше. Назад за сцену батюшка йшов не один. І не один – батюшка. Як добре вимуштроване військо, під командуванням пари священиків до шатра-гримеркі гуськом протрусили «молодогвардійці». Мчали, як до того стояли: по буквах. Біло-червоні прапору руху виявилися згорнуті так надійно, що не знай я, що вони були у цих молодих, красивих і сміливих руках – ні за що б не здогадався, що вони взагалі існують у природі! Дві міні-колони «младоєдіноросов» пробігли – і за півхвилини ніби розчинилися у шатрі і в повітрі: були – і нема їх, і футболок з їхньою символикою тут також немає. І ніколи не було. Над Хрещатиком мирно панували синьо-жовті прапори і один-єдиний російський триколор. І в руках у когось з місцевих "радєтєлєй" – ще один, що злився в екстазі с «лукашенківським»...

І власне хвилини через три на майданчик за сценою в'їхав зелений автобус. З «Мерседеса» вийшов Шевчук і його ДДТ. «Очікування закінчилося», - зрозумів я. І техніки, і говоруни на мобілках, і журналісти, і Жорик зі своїми дамами, і як один батюшки - всі кинулися до Юрія Юліяновича. Кланятися, цілуватися по-рускі... Шевчук здавалося був зворушений, немов дитина.

- Зараз на сцену другий раз вийде о.Андрєй Кураєв, - огорошив ведучий.
- Ми пєрєживаєм конєц Всєлєнной. – ще раз огорошив всіх пан о. Андрєй Кураєв. - К сожалєнію, качєство бєссмєртія завісіт от качєства твоєй любві. Что ти любіл? Ти любіл попсу? Но попси Михаіла Поплавского в Царствіі Нєбєсном нє будєт!!!

- Бог – ето любовь, - сказав пізніше – але щиро - з тієї ж сцени Юрій Юліянович Шевчук. - Політікі – чєрєз трідцать лєт іх нікого нє будєт! А ми с вамі – будєм. Давайтє продолжать дружить народамі.

«Ех, Юрій Юліянович, як би вам розказати, що буде не через 30 років – а що було перед цим самим вашим концертом, га? І Майдан – навить той не дали під рок-концерт правильно: вашему ж Патріарху в Софію Києвську зі служби їхати…», – розстроївся з-за Шевчука я. Хоча з якого лиха, питається, з-за нього розстроюватися?
Антон КЛОЦ
31.07.2008